Людство вивчає Сонце упродовж тисячоліть. Стародавні вавилоняни фіксували затемнення на глиняних табличках. Вчені епохи Відродження спостерігали через телескопи, відстежуючи сонячні плями. Врешті-решт ми вийшли в космос, і перші штучні супутники захопили сонячні частинки, що мчать повз Землю.
Кожне покоління намагалося вийти за межі можливостей своїх інструментів. Тому будувало нові, й виникало багато нових питань. Передові нині дослідження Сонця можна простежити до їх витоків, тобто до зусиль ранніх спостерігачів на Землі, які так само прагнули зрозуміти нашу найближчу зорю. Це скорочена розповідь тієї наукової історії: поступ в часі, що уможливив наше нинішнє розуміння Сонця.
1375 р. до н. е. – 1543 р. н. е. — РАННЯ ІСТОРІЯ НАУКИ ПРО СОНЦЕ
Задовго до винаходу телескопа люди стежили за Сонцем.
1375 р. до н. е. Вавилоняни використовували глиняні таблички для реєстрації сонячних затемнень.
800 р. до н. е. Астрономи в стародавньому Китаї зафіксували перші спостереження за сонячними плямами в Книзі змін.
150 р. н. е. Клавдій Птолемей написав «Альмагест», де виклав уявлення про будову Всесвіту із Землею в центрі, а навколо неї — Сонце, планети та зорі.
1543 р. н. е. Микола Коперник оприлюднив працю «Про обертання небесних сфер» (De Revolutionibus Orbium Coelestium), де виклав нову модель нашої планетної системи, яка поставила Сонце, а не Землю в центр Всесвіту.
На рисунку показана вавилонська глиняна табличка з інформацією про сонячні затемнення протягом 518—465 років до н. е. Фото з сайту www.nasa.gov.
1608 р. — ВИНАХІД ТЕЛЕСКОПА
Німецько-голландський виробник лінз Ганс Ліпперсгей (Hans Lippershey) подав заявку на патент на свій винахід підзорної труби (Dutch Perspective Glass). Прилад поєднав увігнуті та опуклі лінзи, щоб збільшити об’єкти втричі.
Італійський астроном Ґалілео Ґалілей дізнався про винахід в 1609 році, вдосконалив схему, щоб досягти 20-кратного збільшення. Ґалілей стає першим, хто направив цей пристрій на небо, щоб зробити астрономічні спостереження. Близько 1610 року він також побачив через телескоп загадкові темні плями на Сонці.
На рисунку показано раннє (близько 1624 року) зображення підзорної труби, винайденої в Голландії. Фото з сайту www.nasa.gov.
19 КВІТНЯ 1610 р. — СОНЯЧНИЙ «НЕБЕСНИЙ ВІТЕР»
У листі до Ґалілея Йоганн Кеплер висунув гіпотезу, що «небесний вітер» направляє хвости комет вбік від Сонця.
Уявлення Кеплера на понад 400 років випередили відкриття сонячного вітру.
На світлині показано комету ISON, що проходить повз Землю на відстані 130 мільйонів км. Фото з сайту www.nasa.gov.
1611–1613 — ПЛЯМИ НА СОНЦІ ТА ЙОГО ОБЕРТАННЯ
У 1611 році Йоганн Ґолдсмід (Johann Goldsmid) із Голландії зауважив, що плями, які видно на диску Сонця, можуть бути сонячними утвореннями. Плями зміщувалися по диску Сонця, вказуючи на те, що воно обертається.
Ґалілей у своїх «Листах про сонячні плями», опублікованих у 1613 році, доводить, що темні плями є фізичними особливостями Сонця, а не планети, які ще не відкриті в космосі,.
Виявлення темних плям і змін на Сонці кинуло виклик думці (існувала ще з часів Арістотеля), що Сонце — досконала і незмінна куля.
На світлині показано сонячні плями, які спостерігали за допомогою космічної обсерваторії сонячної динаміки (Solar Dynamics Observatory) NASA. Фото з сайту www.nasa.gov.
1645–1715 — КІЛЬКІСТЬ СОНЯЧНИХ ПЛЯМ ЗМЕНШУЄТЬСЯ
Протягом сімдесяти років астрономи фіксують незвично низьку кількість сонячних плям. Пізніше цей період був названий «мінімумом Маундера» на честь Енні (1868—1947) та Едварда Маундера (1851—1928), чоловіка і дружини, які вивчали зміни місць сонячних плям в часі.
На графіку показано зміну кількості сонячних плям з часом від моменту їх спостережень за допомогою телескопа до 2000 року. Синя смуга позначає мінімум Маундера. Фото з сайту www.nasa.gov.
1802–1895 — НОВА НАУКА СПЕКТРОСКОПІЯ
1802. Англійський вчений Вільям Волластон (William Wollaston) зауважив, що сонячне світло, яке пройшло крізь призму, містить загадкові темні лінії.
1817. Баварський фізик Джозеф фон Фраунгофер (Joseph von Fraunhofer) незалежно від інших відкриває ці темні «спектральні лінії». Він їх позначає та систематично досліджує.
1859. Німецький фізик Густав Кірхгофф (Gustav Kirchhoff) виявив, що кожен атом має унікальний набір спектральних ліній. Спектроскопія стає інструментом для визначення складу віддалених джерел світла.
На зображенні. Спектральні лінії з’являються у характерних місцях уздовж електромагнітного спектру, що вказує на наявність конкретних атомів. Фото з сайту www.nasa.gov.
8 липня 1842 р. — СОНЦЕ МАЄ АТМОСФЕРУ
Спостерігаючи затемнення в Італії, англійський астроном Френсіс Бейлі (Francis Baily) зробив припущення, що загадковий серпанок довкола диска Сонця, відомий як корона, — це атмосфера Сонця.
На світлині сонячна корона. Її можна спостерігати під час повного сонячного затемнення. Фото з сайту www.nasa.gov.
1843 р. — ВІДКРИТТЯ СОНЯЧНОГО ЦИКЛУ
Німецький астроном Самуель Генріх Швабе (Samuel Heinrich Schwabe) протягом 17 років вивчав Сонце, шукаючи крихітні тіні, відкинуті невідомими планетами всередині орбіти Меркурія. Він також уважно стежить за сонячними плямами, оскільки їх легко можна ототожнити з такими тінями.
Швабе не знайшов тіні, які шукав. Натомість у 1843 р. він виявив цикл сонячних плям: середня кількість сонячних плям збільшується, а потім зменшується з періодом, який Швабе спочатку оцінив у 10 років (пізніше визначили, що його тривалість становить 11 років).
На світлині (в оригіналі це динамічне зображення) показано сонячні плями, як їх бачив космічний зонд NASA Solar Dynamics Observatory (SDO) з 25 по 27 жовтня 2010 року. Фото з сайту www.nasa.gov.
1 вересня 1859 р. — ПОДІЯ КАРРІНҐТОНА
Англійський астроном Річард Керрінгтон (Richard Carrington) спостерігає Сонцем через свій телескоп і помічає раптове сяйво на поверхні Сонця, якого ніколи раніше не бачив.
Через сімнадцять годин північне сяйво видно навіть у південних районах Землі, зокрема на Кубі. Телеграфні системи в усьому західному світі виходять з ладу та згорають, у деяких випадках спричиняючи електричні удари операторів.
Як пізніше стало відомо, подія Каррінґтона, сонячний спалах у білому світлі, рідкісне явище, яке не спостерігали знову протягом 50 років. Це був також перший документально підтверджений випадок геомагнітної бурі, пов’язаної з викидом корональної маси (coronal mass ejection, СМЕ). Внаслідок спалаху на Сонці відбувається викид речовини у міжпланетний простір.
На світлині (в оригіналі це динамічне зображення) показано результат сучасного моделювання вигляду магнітного поля Землі під час події Керрінґтона. Фото з сайту www.nasa.gov.
1868–1895 — ВІДКРИТТЯ ГЕЛІЮ
1868. Французький астроном П’єр Жуль Сезар Жансен (Pierre Jules César Janssen) виявив невідому спектральну лінію під час затемнення. Пізніше науковці, повторивши такі спостереження, називають новий хімічний елемент гелієм (від грецького «гелі ос», що означає Сонце).
1895. Шотландський хімік Вільям Рамзай (William Ramsey) виявив гелій на Землі. Зараз ми знаємо, що це один з найпоширеніших елементів у Всесвіті, який поступається лише водню.
На зображенні (в оригіналі це анімація) атома гелію показано його протони (зелений), нейтрони (білий) та електрони (синій). Фото з сайту www.nasa.gov.
1869 р. — НАТЯКИ НА МІСТЕРІЮ В КОРОНІ
Під час спостереження повного сонячного затемнення 1869 року, американські астрономи Чарльз Август Янг (Charles Augustus Young) та Вільям Гаркнесс (William Harkness) виявили зелену лінію випромінювання на довжині хвилі 530,3 нанометрів, не пов’язану з жодним елементом, які відомі на Землі.
Під впливом історії з відкриттям гелію дослідники стверджують, що лінія належить новому елементу: коронію.
Минуло понад сімдесят років, перш ніж аномальну спектральну лінію було правильно ототожнено. Виявилося, що вона належить відомому елементу (залізо), який існує в умовах набагато вищих температур, ніж вважали раніше. Це відкриття поставило нові питання щодо екстремальної температури корони.
На світлині видно зелену спектральну лінію, яку можна спостерігати під час повного затемнення Сонця. Колись її вважали «підписом» елементу коронію. Фото з сайту www.nasa.gov.
1908 рік — СОНЦЕ МАГНІТ
Американський астроном Джордж Еллері Гейл (George Ellery Hale) помітив, що спектральні лінії розщеплюються в ділянках поблизу сонячної плями. Явище, відоме як ефект Зеемана, виникає при наявності сильних магнітних полів. Воно вказує на те, що магнітне поле в сонячних плямах в тисячу разів сильніше, ніж магнітне поле на Землі.
Упродовж наступного десятиліття Гейл та його колеги виявили, що зміна кількості сонячних плям відображає триваліший в часі магнітний процес на Сонці, ніж відомий сонячний цикл. Кожні 22 роки — вдвічі більше тривалості циклу сонячних плям — полярність магнітного поля Сонця змінюється. Північний полюс стає південним, і навпаки.
На зображенні (в оригіналі це анімація) показано зміну магнітних полюсів Сонця, що розгортається протягом 22-річного магнітного циклу. Фото з сайту www.nasa.gov.
29 травня 1919 р. — СОНЯЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ ПІДТВЕРДЖУЄ ЗАГАЛЬНУ ТЕОРІЮ ВІДНОСНОСТІ
Англійський астроном сер Артур Еддінґтон (Arthur Eddington) виявив заломлення світла зорі біля лімба Сонця під час сонячного затемнення. Спостереження підтверджують основне передбачення загальної теорії відносності. Творець теорії, фізик Альберт Айнштайн, упродовж одного дня стає всесвітньо відомим.
На світлині сонячна корона під час повного затемнення Сонця 29 травня 1919 р. Фото з сайту www.nasa.gov.
1931 р. — ШТУЧНІ ЗАТЕМНЕННЯ ПРИСКОРЮЮТЬ НАУКУ ПРО СОНЦЕ
Французький астроном Бернар Ліо (Bernard Lyot) винайшов коронограф — телескоп, який імітує сонячне затемнення, блокуючи світло від яскравого диска Сонця. Вперше науковці змогли побачити та вивчити корону, не чекаючи природного затемнення.
На світлині, яку зроблено близько 1939 року, Бернар Ліо сидить за своїм коронографом в обсерваторії Пік-дю-Міді у Франції. Фото з сайту www.nasa.gov.
ЧЕРВЕНЬ 1942 р. — ПОЯВА ПРОБЛЕМИ НАГРІВАННЯ КОРОНИ
Шведський астроном Бенгт Едлен (Bengt Edlen) показав, що аномальні спектральні лінії в короні, які раніше ототожнювали з невідомим елементом, виявленим лише на Сонці — коронію — насправді належать атому заліза, що втратив 13 електронів. Така втрата вимагає дуже високих температур: приблизно 1,7 мільйони градусів за шкалою Цельсія, що набагато вище, ніж температура сонячної поверхні.
Відкриття Едлена породило те, що ми сьогодні називаємо проблемою нагріву корони: чому температура верхніх шарів сонячної атмосфери значно вища, ніж її найнижчого шару (фотосфери)?
Рисунок показує, що температура поверхні Сонця становить 10 000 градусів за шкалою Фаренгейта (5537,8℃), натомість його корона — зовнішня атмосфера Сонця — в кілька сотень разів гарячіша. Фото з сайту www.nasa.gov.
1946 р. — ВИСОКОЕНЕРГЕТИЧНІ СОНЯЧНІ ЧАСТИНКИ ВИЯВЛЕНО НА ЗЕМЛІ
Скотт Форбуш (Scott Forbush), фізик, який працював в інституті Карнегі у Вашингтоні, округ Колумбія, реєструє швидкість надходження енергетичних частинок і виявляє сплеск невдовзі після того, як на Сонці стався спалах. Уперше енергетичні частинки (протони, утворені з іонізованого водню) від Сонця було виявлено на Землі. Результати Форбуша зміцнюють ідею про космічну погоду — на умови в навколоземному просторі впливають різні явища на Сонці.
На зображенні (в оригіналі це анімація), отриманому за допомогою Обсерваторії сонячної динаміки NASA, показано сонячний спалах класу X, найпотужніший за сучасною класифікацією цих явищ, який виник в районі групи сонячних плям розміром як Юпітер. Фото з сайту www.nasa.gov.
1955 р. — ПУЗИР ДОВКОЛА СОНЦЯ
Леверет Девіс (Leverett Davis Jr.)-молодший, фізик-теоретик Каліфорнійського технологічного інституту, запропонував концепцію геліосфери: гігантського магнітного міхура навколо Сонця. Із збільшенням сонячної активності пузир збільшується, відбиваючи космічні промені — енергетичні частинки з глибокого космосу — які могли б проникнути на Землю.
Гіпотеза про такий пузир виявилася правильною. Його утворення спричинив постійний потік сонячних частинок, що йде від Сонця. Але механізми цього потоку не були зрозумілі.
На світлині (в оригіналі це динамічне зображення) показано збільшення масштабу космічного простору від Сонця до геліосфери. Фото з сайту www.nasa.gov.
1 жовтня 1958 р. — ЗАСНУВАННЯ NASA, ПЛАНИ ЩОДО СОНЯЧНОГО ЗОНДУ
Розпочало роботу Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (National Aeronautics and Space Administration, NASA).
Національна рада з космічних досліджень отримує проміжний звіт з рекомендаціями щодо майбутніх місій. Серед них був сонячний зонд для подорожі вздовж орбіти Меркурія та вивчення навколишнього середовища, частинок і полів поблизу Сонця.
На світлині президент Дуайт Ейзенхауер (в центрі) представляє Томаса Кіт Гленнана (ліворуч) та Г’ю Латімера Драйдена (праворуч), відповідно першого адміністратора та заступника адміністратора NASA. У липні 1958 року Ейзенхауер підписав Національний закон про аеронавтику та космос, створивши агентство, яке розпочало роботу 1 жовтня 1958 року. Фото з сайту www.nasa.gov.
ЛИСТОПАД 1958 — ЮДЖИН ПАРКЕР ЗАВБАЧАЄ СОНЯЧНИЙ ВІТЕР
Юджин Паркер, молодий астрофізик Чиказького університету, був спантеличений проблемою нагріву корони. Чому нагріта до мільйона градусів сонячна атмосфера тримається біля Сонця? Він зрозумів, що це не зовсім так.
Згідно зі статтею Паркера, опублікованою в листопаді 1958 року, гаряча сонячна атмосфера постійно розширюється назовні від Сонця у всіх напрямках, утворюючи сонячний вітер. Цей сонячний вітер підтримує пузир геліосфери, ідею про яку запропонував Леверет Девіс-молодший у 1955 році. Але це також би виносило магнітне поле Сонця разом із ним. Зважаючи на неперервне обертання Сонця, коли сонячний вітер рухається назовні, лінії магнітного поля згинаються й скручуються в форму, схожу на спідницю балерини. Цю фігуру стали називати спіраллю Паркера.
Однак ідеї Паркера були суто теоретичними. Ніхто ніколи на той час прямо не вимірював сонячний вітер.
На зображенні (в оригіналі це анімація), отриманому за допомогою Обсерваторії сонячної динаміки NASA, показано викид корональної маси, а далі (в зменшеному масштабі) — сонячний вітер. Фото з сайту www.nasa.gov.
1959 р. — ВІДКРИТТЯ СОНЯЧНОГО ВІТРУ
Радянський космічний зонд «Луна 1» став першим космічним апаратом, що покинув геоцентричну орбіту, вийшовши за межі магнітного поля Землі в міжпланетний простір. Там він зареєстрував високоенергетичні частинки, що рухалися в великою швидкістю. Через три роки зонд NASA «Марінер 2» (Mariner 2) підтвердив ці спостереження, перебуваючи на шляху до Венери. Більше не було сумнівів: сонячний вітер існує.
На світлині «Луна 1» — перший об’єкт, створений людиною, який подолав силу тяжіння Землі. Фото з сайту www.nasa.gov.
1967 р. — ЧИ ОБЕРТАЄТЬСЯ АТМОСФЕРА СОНЦЯ?
Астрономи знали, що зорі обертаються. А як щодо їхніх атмосфер?
Едмунд Дж. Вебер (Edmund J. Weber) і Леверет Дейвіс (Leverett Davis Jr.)-молодший з Каліфорнійського технологічного інституту публікують статтю в якій роблять припущення, що зоряні атмосфери обертаються разом з їх поверхнями. Коли верхівка атмосфери у вигляді зоряного вітру здувається в міжзоряний простір, зоря втрачає момент імпульсу, швидко сповільнюючи своє обертання. Це може пояснити, чому зорі сповільнюють обертання швидше, ніж вважали раніше.
Цікава ідея, але обертання атмосфери Сонця ніколи не було зафіксовано. Так почалися десятилітні пошуки, щоб побачити обертання корони Сонця.
На світлині (в оригіналі це динамічне зображення) показано зображення Сонця, зроблене Обсерваторією сонячної динаміки NASA на довжині хвилі ультрафіолетового випромінювання (171 ангстрем). Фото з сайту www.nasa.gov.
14 грудня 1971 р. — ПЕРШЕ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ВИКИДУ КОРОНАЛЬНОЇ МАСИ В КОСМІЧНИЙ ПРОСТІР
Космічний апарат «Орбітальна сонячна обсерваторія-7» (Orbiting Solar Observatory-7, OSO-7) оснащено коронографом. Переглядаючи дані, Річард Таузі (Richard Tousey) з Військово-морської лабораторії у Вашингтоні, округ Колумбія, спостерігає за незвичайною яскравою плямою в частині зображення, і хвилюється, щоб камера не вийшла з ладу.
Коли на наступних зображеннях світла пляма віддаляється від Сонця, він розуміє, що спостерігав викид корональної маси. Ці виверження сонячної речовини були передбачені у 60-х роках, але ніколи раніше їх не спостерігали у космосі.
На відміну від неперервного сонячного вітру, викиди корональної маси — це порції швидких часток, які потенційно небезпечні.
На світлині перші зображення викиду корональної маси, отримані за допомогою космічного апарата OSO-7. Викид видно як світлу пляму в нижній лівій ділянці кожного зображення. Фото з сайту www.nasa.gov.
17 квітня 1976 р. — КОСМІЧНІ ЗОНДИ ВИКОНУЮТЬ МІСІЮ «ГЕЛІОС» З НАЙБЛИЖЧОЇ ДО СОНЦЯ ВІДСТАНІ
Космічні зонди-близнюки «Геліос 1» та «Геліос 2» стартують 10 грудня 1974 року та 15 січня 1976 року відповідно. Обидва оберталися навколо Сонця, вивчаючи його до 1985 року. 17 квітня 1976 року «Геліос 2» став першим космічним апаратом, який увійшов всередину орбіти Меркурія, проходячи повз Сонце на відстані 42, 5 мільйонів км, що становить менше третини відстані від Сонця до Землі.
Місія «Геліос» значно покращила наше розуміння поведінки сонячного вітру до того, як він досягне Землі. Було виявлено: що ближче до Сонця, то набагато більш мінливим є сонячний вітер.
На світлині космічний апарат «Геліос» перед запуском. Фото з сайту www.nasa.gov.
1 листопада 1994 р. — «ВІТЕР» ДЛЯ ВИМІРЮВАННЯ ВІТРУ
Запуск космічного корабля NASA «Вітер» (Wind). Спочатку Wind рухається до точки Лагранжа L1, що міститься за межами магнітного поля Землі між Сонцем і Землею, потім рухається до точки L2, з іншого боку Землі. В обох місцях космічний апарат здійснює досі найточніші в часі вимірювання сонячного вітру, виявляючи цілу низку нових взаємодій хвиль-частинок у сонячному вітрі.
На зображенні показано космічний апарат «Вітер» (Wind) за межами магнітосфери Землі. Фото з сайту www.nasa.gov.
1995–2010 рр. — БІЛЬШЕ, І КРАЩЕ, БАЧИТИ СОНЦЕ
2 грудня 1995 р. стартувала «Сонячна та геліосферна обсерваторія» (Solar and Heliospheric Observatory, SOHO) Європейського космічного агентства і NASA. Використовуючи дані SOHO, Ніл Р. Шилі-молодший (Neil R. Sheeley Jr.) з Військово-морської лабораторії ідентифікує гігантські краплі повільного сонячного вітру, що вирвалися з вершини шоломоподібних утворень — великих, яскравих, петлеподібних структур, що стікають у космос з краю Сонця.
25 жовтня 2006 року: дві обсерваторії сонячно-земних зв’язків (Solar and Terrestrial Relations Observatory, STEREO) стартують для вивчення Сонця. Їх орбіти пролягають так, що діючи разом космічні зонди уперше забезпечують 360-градусний погляд на Сонце.
11 лютого 2010 року: відбувся запуск на геостаціонарну орбіту «Обсерваторії сонячної динаміки» (Solar Dynamics Observatory, SDO) NASA. SDO постійно спостерігає за Сонцем у 10 різних довжинах хвиль далекого ультрафіолетового діапазону, отримуючи нове зображення кожні 10 секунд.
На світлині (в оригіналі це динамічне зображення) показано активну ділянку 1087 за даними спостережень SDO та STEREO. Фото з сайту www.nasa.gov.
12 серпня 2018 р. — ЗАПУСК СОНЯЧНОГО ЗОНДА ПАРКЕР
«Сонячний зонд Паркер» (Parker Solar Probe) NASA — перша місія NASA, названа на честь живої людини — стартує на мисі Канаверал у штаті Флорида.
На світлині (в оригіналі це динамічне зображення) доктор Юджин Паркер спостерігає за запуском космічного апарата NASA, який носить його ім’я — «Сонячний зонд Паркер» NASA — рано вранці 12 серпня 2018 року. Фото з сайту www.nasa.gov.
29 жовтня 2018 р. — СОНЯЧНИЙ ЗОНД ПАРКЕР ПРОХОДИТЬ НАЙБЛИЖЧЕ ПОВЗ СОНЦЕ
Побивши рекорд, встановлений німецько-американським космічним апаратом «Геліос 2» у 1976 році, «Сонячний зонд Паркер» пройшов на відстані 42,5 мільйонів км від Сонця, щоб стати найближчим космічним зондом, який коли-небудь був біля Сонця. Приблизно через десять годин він також стає найшвидшим космічним апаратом, перевершивши рекорд 245525 кілометрів на годину, також встановлений «Геліосом 2».
Протягом своєї 7-річної місії «Сонячний зонд Паркер» пройде на відстані 6,5 мільйонів кілометрів від поверхні Сонця та досягне швидкості до 688 000 км на годину.
На зображенні (в оригіналі це анімація) показано «Сонячний зонд Паркер», що проходить біля Сонця. Фото з сайту www.nasa.gov.
2019 — ОПРИЛЮДНЕНО ПЕРШІ РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ СОНЯЧНОГО ЗОНДА ПАРКЕР
Перші результати «Паркер» вказують на сюрпризи, отримані завдяки вивченню Сонця з близької відстані. До результатів 2019 року належать:
• непередбачені «вимикачі» сонячного вітру, коли магнітне поле Сонця різко подвоюється;
• докази існування «безпилової зони» — гіпотезу вперше висловлено в 1929 році, але ніколи не було виявлено доказів — починаючи з відстані приблизно 5,6 мільйона кілометрів від Сонця;
• перше вимірювання обертання в сонячному вітрі — прояви обертання корони далеко від Сонця, перш ніж він почне радіально поширюватися від Сонця, як це відбувається поблизу Землі;
• виявлення ніколи не бачених проявів частинок, таких малих, що всі сліди від них зникають ще до того, як вони досягнуть Землі.
На зображенні (в оригіналі це анімація) показано силові лінії магнітного поля Сонця, зокрема «вимикачі», виявлені «Сонячним зондом Паркер». Фото з сайту www.nasa.gov.
ЛЮТИЙ 2020 — ЗАПУСК КОСМІЧНОГО ЗОНДА SOLAR ORBITER
Космічний зонд Solar Orbiter (Штучний супутник Сонця) ESA / NASA стартує на орбіту, яка має вивести його із площини екліптики — площина, що перетинає екватор Сонця, і в якій лежать орбіти всіх планет та майже всі космічних апаратів.
З висоти 24 градуси над екліптикою Solar Orbiter має змогу спостерігати Сонце зверху вниз і верші в історії отримає зображення його північного та південного полюсів. Набір з 10 приладів, встановлених на облавку космічного зонда, дасть змогу вивчити магнітне середовище, яке ніколи не досліджували, і яке є основою для розуміння 11-річного циклу сонячної активності.
На зображенні (в оригіналі це анімація) показано, як космічний зонд Solar Orbiter спостерігає Сонце через отвори в його тепловому екрані. Фото з сайту www.nasa.gov.
Інтерактивну хронологію науки про Сонце дивіться на сайті NASA тут.
За інф. з сайту www.nasa.gov
