Земля за всю свою історію пережила багато явищ, які називають метеорними бурями (meteor storms). У цій замітці, підготовленій Джо Рао (Joe Rao) для ресурсу Space.com, йдеться про деякі найразючіші з них.

Без сумніву, термін «метеорний дощ» («meteor shower») є неправильним. Це створює уявлення, що «падучі зорі» (метеори — Ред.), ллються на Землю, як вода з розбризкувача, але це зовсім не так.

У звичайну ніч під ясним темним небом ви можете нарахувати три — чотири метеори на годину. У певні ночі цей показник може зрости до 15, 25, 50 на годину або більше. Це те, що астрономи називають «дощем» («shower»). Різні ЗМІ зазвичай повідомляють широкій публіці про те, що варто очікувати чогось разючого, але часто більшість спостерігачів — передбачаючи «ефект розпилювача» («sprinkler effect») — залишаються розчарованими.

Метеорна буря — це щось інше. У цьому разі метеори спалахують в кількості тисяча чи більше на годину, а в окремих рідкісних випадках ця кількість була більшою в десять чи навіть сто разів!

Як часто трапляються метеоритні бурі? Нижче наведено перелік деяких з найбільших метеорних явищ, починаючи з кінця XVIII століття.

12 листопада 1799: Завдячуючи головному болю (Grateful headache)

Якби не головний біль, цю разючу демонстрацію метеорів потоку Леоніди можна було б взагалі пропустити. Олександр фон Гумбольдт (Alexander von Humboldt), відомий у XVIII — XIX ст. письменник і науковець, описав те, що сталося.

Він і його колега, французький ботанік Еме Бонплан (Aimé Bonpland), перебували в Кумані (Венесуела). 27 жовтня у них сталася сутичка з місцевим мешканцем, який завдав Бонплану сильного удару палицею по голові.

О 2 год 30 хв ночі 12 листопада, незважаючи на головний біль, Бонплан вийшов на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. Саме тоді він помітив дивовижно яскраві метеори, що пронизували небо зі сходу та північного сходу. Він розбудив Гумбольдта, який згодом писав, що «на небі не було простору, рівного трьом повним Місяцям, який не був би заповнений болідами (метеорами, що вибухають) і падучими зорями». Метеори залишали світлі сліди, які часто тривали від семи до восьми секунд.

Багато метеорів мали ядро, розмір якого був співмірний з видимим розміром Юпітера на зоряному небі. З такого ядра вилітали яскраві іскри. Після четвертої години потік поступово згас, хоча деякі падучі зорі все ще можна було помітити протягом п’ятнадцяти хвилин після сходу Сонця.

20 квітня 1803: Тривожна злива (An alarming downpour)

Ще одна разюча буря метеорів, яку можна було б проґавити, якби не пожежна сигналізація. Метеорний потік Ліриди — не надто показний — утворюють метеороїди, що рухаються по орбіті, яка дуже нагадує орбіту комети Тетчера 1861 року.

Існує кілька історичних записів про метеорні потоки, які вважають Ліридами. Це явища, які спостерігали зокрема в 687 р. до н. е. і 15 р. до н. е. в Китаї та в 1136 році нашої ери в Кореї, коли «багато зір летіло з північного сходу». Але, мабуть, найдивовижніший дощ Лірид стався в 1803 році, коли жителі Річмонда, міста в штаті Вірджинія, були підняті з ліжок пожежною сигналізацією і змогли побачити дуже насичений потік між 1 і 3 годинами ночі. Метеори «здавалося, падають з кожної точки неба, нагадуючи дощ небесних ракет».

Максимум дії метеорного потоку Ліриди припадає на кінець квітня. Фото з сайту www.space.com.

13 листопада 1833: Зоряний снігопад (Starry snowfall)

Часто вважають одним із найвеличніших дощів в історії. У численних звітах звідусіль в Сполучених Штатах описано, що зорі падають «рясно, як сніг під час снігової бурі». Згідно з оцінками кількість метеорів становила до 20 за секунду. Багато хто впав на коліна, щоб помолитися; інші боялися, що настав кінець світу. Дзвонили церковні дзвони. Люди товпилися на вулицях, боячись залишатися вдома.

Тільки зі світанком спалахи згасли. Кілька спостерігачів помітили певну закономірність руху метеорів. Вони спалахували в точці поблизу зорі Гамма Лева у сузір’ї Лева в такій кількості, що небо в цьому напрямку нагадувало парасольку. Виявлення цієї точки, яку називають радіантом, було одним з найвизначніших астрономічних відкриттів ХІХ століття. Раніше астрономи вважали «падучі зорі» занадто тривіальним явищем, хоча й гідним серйозного вивчення, але тепер їх не можна було ігнорувати. Ця дивовижна подія поклала початок метеорної астрономії.

14 листопада 1866: Європейське диво (European marvel)

На цей час астрономи виявили, що комети і метеорні потоки пов’язані між собою: ті частинки, які комети залишили вздовж своїх орбіт, стикаються із Землею при перетині нею орбіти комети, спричиняючи появу метеорів.

Комету Темпеля — Туттла, що є джерелом метеорного потоку Леоніди, відкрили в грудні 1865 року. Її період обертання навколо Сонця становить приблизно 33 роки. Астрономи передбачали, що через 33 роки після останнього великого дощу, в 1866 році відбудеться ще одне видовищне шоу Леонід. І справді, це сталося — але не в Америці. Цього разу вогняну бурю побачила Європа.

Один спостерігач з Ірландії пізніше написав: «Неможливо сказати, скільки тисяч метеорів було помічено, кожен з яких був достатньо яскравим, щоб у будь-яку звичайну ніч викликати захоплення». Але ті, хто бачив Леоніди 1833 і 1866 років, сказали, що метеори 1866 року — хоча й дивовижні — значно поступаються тим, що були в 1833 році.

14 листопада 1867: Вдруге (Second time around)

Ще один сильний дощ Леонід трапився цього разу над Сполученими Штатами. За повідомленнями одного із спостерігачів кількість метеорів становила приблизно 1500 на годину. Не такий рясний, як у попередньому році, але, за даними Військово-морської обсерваторії США, він був «найяскравішим, що бачили в цій країні з часів великої зливи 1833 року».

27 листопада 1872: Вогняний дощ (Rain of fire)

Науковці вважають, що Комета Бієли (Biela's comet) була відповідальною за яскраву метеорну бурю 27 листопада 1872 року. Фото з сайту www.space.com.

Комета Бієли (Biela's comet), яка з’явилася наприкінці 1845 року, розкололася на дві частини з часу її останньої появи шість з половиною років тому. Нові комети-близнюки подорожували впритул. Коли ці комети повернулися в 1852 році, одна з пари була дуже тьмяною.

Комети очікували в 1858 році й знову в 1865 році, але їх більше ніколи не бачили. Проте в 1872 році, коли Земля пройшла близько до орбіти комети, її пилові залишки почали вражати земну атмосферу. В місті Монкальєрі (Італія) невдовзі після 20 год за місцевим часом чотири спостерігачі описували метеори як «справжній вогняний дощ», причому метеори з’являлися зі швидкістю чотири за секунду. Інші казали, що метеори падали так часто, що їх годі було порахувати. Про метеори писали, що вони були повільніші, ніж Леоніди, і дуже слабкі. Здавалося, що вони виходять поблизу точки на небі, де сходяться сузір’я Кассіопеї, Персея та Андромеди, тому їх стали називати «Андромедиди» («Andromedids»). Оскільки джерелом метеороїдів є комета Бієли, то метеори іноді називають «Бієлідами».

27 листопада 1885: Сліпучі потяги (Dazzling trains)

Через тринадцять років після метеорної бурі 1872 року Андромедиди з’явилися знову, і знову Європа була у вигідному місці, щоб їх побачити. Один відомий британський спостерігач метеорів у спогадах написав: «З настанням ночі метеори падали так густо, що їх стало майже неможливо перерахувати».

Інші авторитетні спостерігачі в Італії та Франції заявили, що частота досягала понад 200 метеорів на хвилину. З Шотландії надійшло повідомлення — велика кількість метеорів «мала блискучі фосфорні сліди, які світилися протягом кількох секунд після того, як самі метеори зникли».

9 жовтня 1933: Дощ — сюрприз (Surprise shower)

Комета Джакобіні — Ціннера відповідальна за історичну метеорну бурю над Європою. Фото з сайту www.space.com.

У цю ніч над Європою, коли Земля пройшла крізь слід від періодичної комети Джакобіні — Ціннера, сталася історична метеорна буря. Ця дивовижна подія була неочікуваною і застала більшість астрономів зовсім зненацька.

Газета «Нью-Йорк таймс» повідомила, що «справжній дощ із падучих зір пройшов по всій Франції та Бельгії між 7 і 9 годиною», додавши, що «жителі сільських районів Португалії, охоплені страхом, почали молитися; деякі села налякані». З Ірландії повідомили, що метеори «падають так само часто, як сніжинки», зі швидкістю 20 за секунду в місці спостереження. Спостерігач з Мальти зафіксував максимальну швидкість — 480 метеорів за хвилину.

Здавалося, що метеори вилітають з голови фігури Дракона (сузір’я Дракона) і їх називали «Драконіди». Інша назва «Джакобініди» — на честь їхньої материнської комети. Вони були описані як повільні, зазвичай слабкі й в більшості жовті.

9 жовтня 1946: Космічний феєрверк (Cosmic fireworks)

На відміну від 1933 року, астрономи були готові до Драконідів у 1946 році. Комета Джакобіні — Ціннера повернулася: як вона, так і Земля, здавалося, правильно розташовані для повтору небесного явища. Незважаючи на повний Місяць, спостерігачі не були розчаровані.

Один з кореспондентів журналу Sky & Telescope написав: «Ми втрьох намагалися вести облік кількості метеорів, але нарахувавши 500 припинили цю справу. Не було жодної частини неба, яку б не зачепив феєрверк». Інший спостерігач із Чикаго сказав, що найяскравіші метеори перевершують Венеру в її найкращих проявах і мають червоний, помаранчевий та зелений кольори, і за ними можна навіть прослідкувати, коли їхні шляхи ведуть за пасма хмар.

Кількість метеорів протягом години коливалася в широких межах від 3000 до 10000.

17 листопада 1966: Повернення із мертвих (Back from the dead)

Леоніди, казали спостерігачі, мертві. Справді, вони не викликали метеорної бурі з 1867 року. Основна причина полягала в тому, що їх джерело, комета Темпеля — Туттля, зблизилася з Юпітером у 1898 році; гравітаційне поле планети-гіганта збило з курсу і комету, і її метеорний слід.

Так, у послідовних максимумах потоку Леоніди 1899 і 1932 років очікувані сильні дощі не трапилися. Ми були майже готові забути про Леонід в цьому сенсі, коли в 1966 році вони показали дивовижну виставу. Спостерігач, який перебував в обсерваторії Кітт Пік в Аризоні, сказав, що кілька болідів залишили сліди, які тривали до 20 хвилин. В обсерваторії Столової гори Лабораторії реактивного руху в Каліфорнії спостерігачі побачили, що «дощ з метеорів перейшов у зливу метеорів, нарешті перетворившись на бурю метеорів, надто численних, щоб їх можна було порахувати». На максимумі явища оцінки коливалися від 10 до неймовірних 40 метеорів за секунду!

Метеори з потоку Леоніди спалахують у напрямку на сузір’я Лева. На цій світлині показано метеори з потоку Леоніди в небі над Лампанґом, Таїланд. Фото з сайту www.space.com.

18 листопада 1999: Коротко і розкішно (Short and sweet)

Драматичні спалахи Леонідів поширилися від сузір’я Лева на зоряне небо, яке було видно з географічної довготи Європи та Близького Сходу. Сплеск, що тривав приблизно годину, досяг максимальної кількості в один — два метеори за секунду. Таку кількість могла бачити будь-яка людина. Це було не так багато, які під час великої бурі Леонідів у 1966 році, але, а втім, це стало епохальним видовищем. Цей дощ мав велику частку слабких метеорів і відносно мало болідів.

18 листопада 2001: Подвійний максимум (Twin peaks)

Найнезвичайніше явище — згідно з прогнозами мало трапитися два максимуми потоку Леоніди. Перший, коли Земля зіткнулася з речовиною, викинутою кометою Темпеля — Туттля в 1766 році, «віддав перевагу» Північній і Центральній Америці. Метеори спалахували групами і були досить яскравими. Протягом години фіксували до 1300 метеорів.

Потім, завдяки концентрації речовини, викинутої кометою в 1699 і 1866 роках, настав другий максимум. На цей раз пощастило мешканцям Австралії та Далекому Сходу. Це був найінтенсивніший сплеск — максимальна кількість метеорів становила близько 4200 на годину. Від Массачусетса до Маньчжурії всі спостерігачі були вражені безліччю болідів, які залишали довгі сліди, що тривали до кількох хвилин.

19 листопада 2002: Перемикач (A flick of the switch)

Це знову був рік з двома максимумами Леонід. Спостерігачі порівнювали кожен сплеск із вмиканням і вимкненням перемикача — раптом було багато метеорів, а потім раптово вони майже зникли.

Перший максимум «віддав перевагу» Європі: усереднені підрахунки від окремих спостерігачів показали швидкість близько 2300 на годину. Другий пік віддав перевагу Північній Америці, де оцінки вказували на кількість метеорів протягом години близько 2700. Але було деяке розчарування через яскравий повний Місяць та відносну нестачу яскравих метеорів.

Про автора: Джо Рао працює інструктором і запрошеним лектором у нью-йоркському планетарії Гайдена (Hayden Planetarium). Він пише про астрономію для журналу «Історія природи» (Natural History magazine), Альманаха фермерів (Farmers' Almanac) та інших видань.

За інф. з сайту www.space.com